WAR DIARY
Савелій Логінов
25 років, Енергодар/Київ
скейтер, оператор скейт-відео та шеф-кухар ресторану Match Bistro
Привіт. Представся, будь ласка, і розкажи коротко про себе.

Привіт. Звати мене Савва, повне ім'я Савелій. Народився я 25 років тому у місті Енергодар Запорізької області. Це там, де атомна станція, одна з найбільших у Європі. Мама – дизайнер-модельєр, дід підводник, служив на підводному човні К-141 «Курск». Тато у мене з Мелітополя.
Жив спокійно, займався своїми справами. А потім у 10 років у моєму житті абсолютно випадково з'явився скейтбординг. Я побачив чуваків, зацікавився, спробував стати на дошку.

Можна навіть сказати, що не я вибрав скейтбординг, а він мене, щоб якось допомогти мені в житті. Енергодар – місто досить важке, не прогресивне, там було 40 тис. населення. 
Так вийшло, що більшість людей у місті були або боксерами,або наркоманами, і потрібно було якось із цієї рутини вибиратися. І ось скейтбординг, у прямому розумінні слова,врятував мене і став якимось провідником. Я почав кататися – і понеслось. Почалися будні постійного скейтбордингу та просто марення ним. У 2014 я закінчив школу і поїхав до Запоріжжя. Вступив до кулінарного коледжу, відучився 2.5 роки.
Повернувся в Енергодар, потусувався місяць-два, потинявся, попрацював, покатався. Зрозумів, що щось треба спробувати поміняти.Заробив лаве та поїхав до Києва, в один кінець. Взяв сумку, скейт та поїхав. Така от дитяча мрія – поїхати до Києва. Запару місяців мені дзвонить мати і питає: ну що ти там, коли додому? Та я, кажу, мабуть, не приїду додому. І ось якось так воно і зрослося все, я лишився в столиці.
Розкажи, будь ласка, чим ти займаєшся зараз, ким працюєш?

Я шеф-повар у ресторані Match, який ми відкрили разом з приятелем Максимом Колодіним з Одеси, відомим як Pappa Pia. Вийшло так, що у нас збіглися з ним думки, стався "метч", відповідно, і така назва ресторану. Ми разом вигадали ідею і за місяць втілили свої мрії в реальність – почали готувати у своєму закладі на Басейній 1/2 у Match Bistro у Києві.
Ще респект Сьомі з Zeit.Zu. Ми завжди з ним дружньо обмінювалися теплими словами. Він зателефонував, сказав, що я круто все роблю і він готовий віддати дошок, скільки потрібно. Я взяв у нього 5 скейтів та повісив у себе у закладі. Є у нього крута колекція “Час жити – час вмирати”. Більше скажу: у наc у ресторані ти можеш прийти і купити скейт. Він буде в меню. Ти на столі скануєш код, там висять дошки. Приходь та купуй собі скейт. При цьому можна поїсти, поговорити, побачити мене. Скейтанів багато приходять до мене їсти, точніше, приходило до війни.
А як почалася війна, то десь з тиждень ми протусувалися у бункерах. І я зрозумів, що треба, мабуть, у нашому закладі починати гуманітарій. І якось так воно все виросло дуже, просто в божевільних масштабах. Зараз у штаті у мене працює понад 35 людей. Ми щодня видаємо близько двох тисяч порцій. Віддаємо і в ЗСУ, і бабусям та дідусям, і в метро годуємо людей, до лікарень постачаємо, в ТРО тощо.
Скажи, як та де тебе застав перший день війни?

Ми з Максом, партнером по ресторану, увечері 23.02 робили відпрацювання страв у Match. На ранок я запускав вегетаріанське меню. Я робив сирники з тофу, скрембл із тофу, з усілякими копченими цукіні. Закрилися десь о 21.30, віддали кухню хлопцям і поїхали до мене додому випити, розслабитись. Макс в той день тільки приїхав до Києва з Одеси. Він віддалено працює. Приїжджає на якийсь час, ми разом щось плануємо – і він поверається до Одеси. 
Ми приїхали додому, випили, поговорили, обмінялися теплими словами, бо давно не бачилися. Обговорили якісь ідеї і лягли спати, трохи напідпитку.

Прокинулися о пів на п'яту ранку від смски подружки, яка просто написала: бережи себе, тікай ​​звідси. І я такий спросоння кажу: Макс, тут смс якась супердивна. Він такий: та чувак, забий, лягай спати. Я якось так у тривозі полежав хвилин 20, і тут дзвонить йому знайомий з Одеси і каже: Макс, збирай речі, почалася війна. І кидає слухавку.
У тебе ж, напевно, залишились якісь родичі в Енергодарі?

Чувак, слава богу, ні. Це моє рідне місто, але родичів там вже немає. Мама пару років тому переїхала до Чернігова. Залишався там дід, але перевезли його також нещодавно до Чернігова, до матері. Йому вже 80 років, старенький мужик, але дуже крутий. На турніках підтягується, руки золоті, з бабусею вони прожили понад 40 років разом. Золотий тіп, беру з нього приклад максимально. Вони поїхали – і почалася війна. Я видихнув, що вони у Чернігові. Але коли й там почало прилітати, то довелось їм і звідти поїхати. Зараз вони у Вінниці, живуть у якомусь бараку з натовпом людей, котами, собаками. То без світла, то без зв'язку. Коротше, морок. Але головне – живі. Підтримую зв'язок, як можу, і допомагаю,чим можу.
Пройшло вже більше місяця війни. Як змінилося твоє ставлення до подій за цей час?

Напевно, я подорослішав. Почав усвідомлювати ситуацію, включатися в життя і розуміти, що маю ресурси – голову івміння готувати. Я можу давати це людям, не беручи натомість нічого, окрім теплих слів. І кайфувати від того, що люди їдять, люди живуть. Почав якось працювати потихеньку і розуміти, що життя продовжується. Відвіз рідних у безпечне місце, а сам залишився в рідному Києві, як це дивно не звучало б. Я тут 4 роки, але дуже звик до цього міста, до людей, до атмосфери. Просто треба існувати, жити, продовжувати творити та дарувати людям тепло та добро.
А можеш коротко описати свій день в умовах війни?

Перший тиждень усе було незрозуміло. Тусували у хлопців на квартирі, 5 днів жили в бункері, прокидались рано, носили з квартири до бункеру воду, якісь речі, свічки шукали. Паралельно купували сусідам медикаменти. У мене там бабуся була на поверсі, яка залишилася сама в квартирі, поки ми її не вивезли. Ще був інвалід з кішкою. Ми бігали, купували їй медикаменти за списком, продукти. Паралельно намагалися допомагати й одне одному в компанії.

Коли волонтери вже починали щось робити, ми допомагали їм возити пісок для ЗСУ, ще щось. Де могли, там і допомагали. Пацани дорослі, здорові, катаємось на скейтбордах, правильно харчуємося, займаємося йогою. Сили вистачає, дурі вистачає – можна чимось допомогти.
За тиждень я зробив пост в Інстаграм, у якому написав, хто я такий, чим займаюся, чим можу допомогти. І відразу відгукнулося дуже багато людей. Зібрали шалену суму, більше півмільйона гривень на допомогу. Я зрозумів, що треба готувати. Почав підключати своїх хлопців, в інсту постити про те, що потрібні люди, що треба щось робити. І помчала рутина.

Щодня ми починали десь з 10 ранку. Приїжджали до ресторану, готували їжу. З кожним днем ​​збільшували кількість порцій, приймали гуманітарку, займатися логістикою. З урахуванням того, що в Києві комендантська година, необхідно заздалегідь усе сплановувати. Потрбіно було до 18.00 закрити питання на кухні і якось обережно дістатися додому. Транспорта не було, нічого не їздило. Таксі не було. Шукали тачки, писали у якісь волонтерські групи "допоможіть доїхати додому". 
У мене кішка спочатку була, яка тусувалася на квартирі. Я жив на іншій, приходив її годувати. Потім моїй дівчині віддали шпіца. Люди тікали з Гостомеля, там якійсь жінці розбомбило двоповерховий будинок, тачки, все підряд. Вони не знали, куди діти собаку, і так вийшло, що пес потрапив мені на очі і ми забрали його до себе.

Забрав шпіца – і почалася рутина: треба вранці вставати, годувати кота, собаку, потім вигулювати собаку, потім їсти і їхати на роботу в Match. Починати вести логістику, або готувати, або щось допомагати. Ще нещодавно, за схожою схемою, з'явився в нас французький бульдог. Тепер у мене банда тусується: шпіц, бульдог та кішка. Тусуються разом, їдять поруч, я прям кайфую максимально з цього.
Що зробиш першим, коли переможемо?

Обов'язково подзвоню батькам і спитаю, як вони. Спробую якось їм допомогти, може, перевезти до Києва або допомогти у транспортуванні кудись. Кудись їх везтиму, але, мабуть, не в Енергодар. 

Не знаю, що буде з Енергодаром. Сьогодні дзвонив одному чуваку звідти, трохи розпитав у нього, як взагалі обстановка в місті. Він сказав, що дуже напружена, важка. Росіяни тримають блокпости, не можна в'їхати чи виїхати з міста. Нова Пошта нічого не приймає, гуманітарку не можуть довезти, медикаменти теж. Платити карткою в місті не можна, готівка закінчується, зняти немає де. То вимикають світло, то вмикають. Морок повний, одним словом. 
А потім, напевно, знову поновимо роботу Match і працюватимемо у звичайному режимі. Підійматимемо місто, структуру, економіку. 

Я бажаю всім кататися на скейтборді. Це надає стимулу, тренує тебе, вчить. Вирощує в тобі стрижень, який надалі в усьому іншому може допомогти.

Скейтбординг для мене – це вже не просто катання на дошці. Це – душа, внутрішнє якесь таке почуття. З максимальним трепетом ставлюсь до нього. Розумію, скільки років цьому віддано і дуже радію, що це з'явилося в моєму житті!

ЧИТАТИ ІНШІ ІСТОРІЇ