WAR DIARY
Єгор/Тимофій/Валентин
Трійця молодих скейтбордистів
Запоріжжя/Київ/Одеса
Цього разу в одному WAR DIARY я вирішив поєднати думки одразу трьох молодих скейтбординстів з різних міст України: Єгор Тунік (Запоріжжя), Тимофій Величко (Київ) та Валентин Хутняк (Одеса).
Де і як тебе застав перший день війни?

Я завжди мріяв жити у великому мегаполісі з розвиненою інфраструктурою та класною атмосферою. Саме тому минулого року я переїхав навчатись у Київ. Тут я бачив багато перспектив у різних сферах, особливо в плані скейтбордингу. Я провчився у Києві рік, і в один з лютневих днів моя мама запропонувала мені приїхати додому в гості. Я зібрав речі і 14 лютого приїхав до свого рідного Запоріжжя. Я класно провів час зі своїми рідними та друзями, і через тиждень зібрався їхати назад до Києва. Купив квиток на 24 лютого, зібрав речі і був готовий їхати. Але в ніч з 23 на 24 лютого мене розбудила моя мама зі словами: “Єгор, в країні війна”. 

Я дуже хвилююсь за всіх тих, хто зараз знаходиться в епіцентрах військових подій і кожен день мрію про те, щоб все це скоріше закінчилось. 

Єгор Тунік
18 років, Запоріжжя, Україна
Пройшло вже 2 місяці війни. Як за цей період змінились твої думки та настрій?

За ці два місяці війни, що ми пережили, я відчув купу емоцій, як негативних, так і позитивних. Я зараз, як і кожен українець, живу з думкою, що все це скоро закінчиться і всі мої близькі та знайомі залишаться цілими.

В період війни, поки з’явилось трохи більше вільного часу, я вирішив, що не треба залишатися бездіяльним. Я почав сумлінно займатися собою, як фізично, так і морально. Почав читати книжки, підучувати англійську та більше приділяти часу фізичній підготовці.
Фото: Дмитро Верзілов
Опиши свій типовий день в умовах війни?

Мій день починається з зарядки, розтяжки м’язів та фізичних вправ. Далі, оскільки я навчаюсь в університеті дистанційно, я сідаю та занурююсь у вивчення всіх предметів.
Також в цей важкий час я стараюсь виходити та приділяти час своїй улюбленій справі – скейтбордингу. 

Я дуже стараюсь підтримувати людей в цей тяжкий період. І якщо маю можливість допомогти, навіть банально за чиїмсь проханням піти та купити шмат хліба – то стараюсь це робити.

26 квітня було одним із найстрашніших днів у моєму житті. 
Я прокинувся о 6.50 ранку від криків моєї рідної мами. В кілометрі від нас почала бити артилерія. 
Било так, що в моїй квартирі тремтіли вікна та стіни, а дерев’яні двері моєї кімнати ледь не злетіли з петель. Ми спустились в безпечне місце в нашому будинку та перечекали ці залпи. Від ударної хвилі, яка виникла від попадання снарядів по нашому місту, на одній із центральних вулиць міста повибивало шибки в жилих будинках.

Я радий, що наші солдати захищають Запоріжжя і ми можемо продовжувати жити у більш-менш нормальному ритмі життя. Я дуже пишаюсь тим, що народився та живу у цій країні. І я дуже радий бачити, що наш народ, не дивлячись на дуже складну ситуацію, з кожним днем стає ще дружніше. 
Що зробиш першим, коли переможемо?

В першу чергу після війни я хочу відвідати всіх своїх рідних і близьких. Хочу просто провести з ними час, тому що саме цього мені зараз дуже бракує. Також хочу повернутися до столиці для досягнення поставлених перед собою цілей. Я дуже вірю в те, що всім цим жахливим подіям настане кінець і кожен із нас знову заживе повноцінним, щасливим життям!


Де і як тебе застав перший день війни?

Перший день війни мене застав у Києві. Як раз в цей день, 24 лютого, в мене був день народження. Яне лягав спати і о 4 ранку почув вибухи. 1 березня відбулася ракетна атака на київську телевежу, поруч з якою я живу. А після того, як на наступний день залишки ворожої ракети, яку збили наші сили ППО, впали в районі залізничного вокзалу, що знаходиться за 100 метрів від мого дому, я точно буд налаштований їхати з Києва.

Також в моїх батьків була квартира в Ірпені, де я проводив дуже багато часу в дитинстві. На жаль, її розбомбили, і це було для мене дуже сумною новиною.

Тимофій Величко
16 років, Київ, Україна
Пройшло вже 2 місяці війни. Як за цей період змінились твої думки та настрій?

Поки я був в Києві, то дуже боявся. Я весь час дивився новини і сподівався, що все це якийсь сон. Після всіх цих вибухів поруч я почав активно думати, як їхати з Києва у більш безпечне місце.  Спочатку ми з приятелем переїхали до Івано-Франківська, де я почував себе трохи краще. А потім я поїхав до Німеччини. 
У Франківську ми жили з моїм другом Артемом і підтримували контакт з Юрою Коротуном, який запропонував мені переїхати до Німеччини. Артему 20 років, тому удвох поїхати в нас не вийшло. Я купив собі квиток до Кракова (Польща), сів на автобус і поїхав. 

Дорога була складною. Дуже довго ми стояли на українському кордоні, але все пройшло добре і мене пропустили. 
Коли я опинився у Польщі, було трохи страшно, що я сам за кордоном у 16 років, ще й у місті, якого зовсім не знаю. Я пробув у Кракові день, а ввечері придбав квиток до Берліна на 12 ночі. Доїхав до Берліна, вийшов на вокзалі, декілька годин прогулявся містом – і сів на потяг Берлін-Ганновер, де на вокзалі мене вже зустрів Юра. Він дав мені скейт і знайшов місце, де я буду жити.
Опиши свій типовий день в умовах війни?

День я починаю з того, що декілька годин займаюсь своїми справами. Потім можу зідзвонитись з Юрою і поїхати покататись. Також зараз займаюсь оформленням документів та думаю, що скоро зможу отримувати державну допомогу.
 Планую на наступному тижні піти тут до школи, щоб була змога навчатись, заводити знайомства та вчити мову, щоб не витрачати час, поки я тут.

Що зробиш першим, коли переможемо?

Дуже чекаю на перемогу. Поїду в Україну и буду святкувати з родичами цей день.


Де і як тебе застав перший день війни?

В перший день війни я був вдома, спав. Мене розбудила сестра і сказала, що почалася війна, у що я не повірив. В перший тиждень в Одесі було відносно тихо. Інколи ми ховались у ванній кімнаті або ходили до підземного паркінгу.

Пройшло вже 2 місяці війни. Як за цей період змінились твої думки та настрій?

Я почав розуміти свою бабусю, яка казала, що не можна викидати хліб. Раніше я ніколи не задумувався, наскільки хліб та вода – важливі речі. Я почав розуміти, що все, що ти можеш зробити сьогодні, не треба відкладати на завтра, тому що ніколи не знаєш, що на тебе чекає. 

Валентин Хутняк
16 років, Одеса, Україна
Опиши свій типовий день в умовах війни?

Ми просинались, снідали та постійно дивились новини. Декілька разів я ходив робити оборонні конструкції з мішків з піском. Коли була сирена, то йшли на підземний паркінг, інколи там ночували. За деякий час моя мама відправила мене до Франції, в Париж, щоб в мене була гарна освіта та майбутнє. 
Я весь час на зв’язку зі своєю родиною: мама, сестра, Володя. Я за них переживаю, але вони кажуть, що в Одесі відносно спокійно. Я дуже сподіваюсь, що все це скоро закінчиться. Хочу передати привіт всім тим, хто залишився в Україні. Ми точно переможемо, тому що немає людей, сильніших за Українців.

В Парижі я не сам. Ми разом з Льошею (Aloxzi) та Жорою (George). З Льошею ми разом будемо навчатися в школі, і всі втрьох будемо просувати бренд Rappants у Європі.
Що зробиш першим, коли переможемо?

Зателефоную своїй родині та привітаю з тим, що ми це все пережили. А потім куплю прапор України, накину його собі на спину та з гордістю, що я українець, буду ходити по Парижу.

ЧИТАТИ ІНШІ ІСТОРІЇ